むりょうきじ：わたしと🇺🇦ボランティア ほんやく by ChatGPT
パートナー国々の支援のおかげで、ウクライナ軍は大きな成果を上げ、二年連続で防衛を続けています。しかし、2014年から2021年の経験（全面侵攻が始まる前）を持つウクライナ人は、「自分で自分を助けなければ、他人に期待してはならない」という黄金のルールをよく理解しています。まさにこの黄金のルールのおかげで、世界中の専門家がウクライナに成功のチャンスを全く与えなかった戦争の初日に、私たちは持ちこたえることができました。
多くの人が知らないかもしれませんが、ウクライナの前線の半分はボランティアに支えられています。ボランティアは、地球のどこからでも信じられないような物を極めて短期間で手に入れることができる人々です。現在、ウクライナの慈善団体は大量にドローン、装甲車、機材を購入していますが、これは基本的なニーズ、例えば医療品、薬、衣類、食品などを除いています。ボランティアは、敵の火力コントロール下にある最も危険な前線で、民間人の避難に取り組んでいます。
私自身がどれほど助けようとしても、私は自分自身をタタ・ケプラー、タラス・チムート、アラ・マルティヌークなど、ウクライナのボランティア界の巨匠たちと同列に置くことはできません。しかし、戦争の初日に戻ると、私のボランティア経験のフラッシュバックが頭に浮かび、今日それについて皆さんと共有します。
戦争に遭遇したのはリヴィウでした。長い政治的駆け引きの後、世界が逆さまになり、戦車がキーウに進み、今までの生活が二度と元に戻ることはないと確信しました。最も近い国境はポーランドでした。次の計画は、ポーランドに行き、落ち着き、家族全員を避難させることでした。
戦争の最初の日々に、私は何度も電話で父と喧嘩しました。彼は必要に応じて占領下に留まる準備ができていました。「ほら、私たちの祖母もドイツの占領下にいたが、何もなかった」と彼は繰り返し言いました。しかし、私はロシアの占領が異なる顔を持っていることを知っていました。それは後にブチャ、ボロディアンカ、イジューム、ヤギドネの後で世界が見たものです。一方、母はすべてがうまくいくだろうと繰り返し言いましたが、実際には明日があるかどうかさえ分かりませんでした。
「もしも？」の思考の流れ、四六時中の恐怖、ショック、死、絶望が希望、勇気、そして人々の信じられないほどの偉業と混ざり合ったニュースを絶え間なく読むことから、私は自分自身を裏切っているように感じました。戦争は真実の試練です。自分自身に質問をする良い機会であり、自分の理想、内なる力、またはその欠如について理解する機会です。
理性を保つために、何かに取り組む必要がありました。そうして、3月の初めに私のボランティア活動の物語が始まりました。最初は個人のイニシアティブでした。私は薬を買い集め、それをウクライナの必要な部隊に送りました。その時点で、私はポーランドの薬局で連絡を取り、余計な質問なしに重要な処方薬を買うことができました。それらはウクライナではもう手に入らないものでした。しかし、医薬品や医療機器のボランティア活動は長続きしませんでした。このプロセスはすぐに規制されました。いつものように、ボランティアが買った薬を転売して利益を得る悪い人々が現れました。そのため、薬の販売は慈善基金の購入に厳しく限定されました。
その時、私は弾薬に焦点を変えました。保護メガネ、寝袋、アコースティックヘッドフォン、無線機、靴など、何でも買いました。ポーランドの軍事商店のリストを作成し、地元の価格を知っていました。やがて、ポーランドで必要な物資が不足し始めると（ウクライナのボランティアがすぐに全てを購入してしまったため）、私はドイツ市場に目を向けました。通常のバスで荷物を送り、運転手は軍隊への荷物であると聞いてお金を受け取ろうとしませんでした。これらの活動から、私は自分が必要とされていること、団結を感じることができ、心が軽くなりました。
同時に、最初の3ヶ月間は地元のボランティアセンターでボランティアをしていました。人々の流れは本当に激しかったです。ウクライナのすべての地域からの人々を見ました。子供を抱え、ガウンとスリッパで逃げてきた人々を見ました。当時、マリウポリのような都市の名前を聞くと、みんながその都市が事実上地面から消去されたことを理解していたので、非常に恐れました。地獄を生き抜いた人々の目を見るのは恐ろしく、自分の無力さを理解するのは恐ろしいことでした。
3月中旬に、ベラルーシからの攻撃に関する話がピークに達した時、ほとんどの友人が子供たちと一緒にポーランドに脱出しました。両親は拒否しました。しばらくの間、キーウを守る私の異父兄の娘である私の教子が私と同居しました。徐々に、この戦争が長期戦になること、何も1ヶ月で終わらないことを理解し始めました。仕事を見つけ、どう生きていくか、軍を支援し続ける方法を考え始めました。"Повернись живим（生きて帰って）"のような大規模な慈善基金の他に、軍にいる人々の家族や友人による個人の集まりが人気を集め始めました。人々は互いに信頼し、災害が皆を結びつけました。知人の知人は自動的にあなた自身の知人を意味しました。そこで私は、ケイサヴァキ（CASEVAC：負傷者後送)用物資の購入、車の修理、ドローンの購入などに寄付を始めました。最初は自分にとって大きな金額を寄付しました。ある時、ウクライナ軍の最高司令官のサインを購入し、約1000ドルを寄付しました。後に、そのような寄付を続けると長く持たないと理解し、毎月特定の金額に自分を制限し始め、それを分割してさまざまなニーズを満たしました。この戦略はより少なく疲れさせず、長距離レースに適しています。例えば、最近、私のおじの部隊のためのドローンの集まりを1週間半で成功させました。ドローンは私たちの軍の目であり、ドローンのおかげで生存者の損失を最小限に抑えることができます。これが本当に重要な理由です。
すべてのボランティアは、感情的な低下の期間をよく知っています。力が尽きているように感じ、ゴールまでどれだけかわからない時です。だからこそ、感情的な燃え尽き症候群に至らないよう、自分の感情的な状態に気をつけることがとても重要です。ちなみに、私も冬にそれに陥りましたが、これについて、そして自分を守る方法については別の記事で話します。
エレナちゃん
この記事を気に入ったらシェア、いいね、マガジン購読、メンバーシップ参加、サポートお願いします。
ウクライナ語
Дякуючи допомозі країнам-парнтерам, українська армія здобула чималих досягнень та тримає оборону другий рік поспіль. Проте маючи досвід 2014-2021 років (до початку повномашстабного вторгнення), українці добре усвідомили золоте правило - якщо сам собі не допоможеш, то не варто надіятися на когось. Саме завдяки цьому золотому правилу ми вистояли в перші критичні дні війни, коли всі міжнародні експерти не давали Україні жодного шансу на успішну боротьбу.
Мало хто знає, але на волонтерстві тримається добра половина українського фронту.
Волонтери - це ті люди які можуть дістати неймовірні речі з будь-якої точки планети за колосально короткі терміни. Сьогодні благодійні організації в Україні масово закуповують дрони, бронемашини, техніку, це окрім базових потреб, таких як мед засоби, ліки, одяг, продукти харчування. Волонтери займаються евакуацією цивільних людей в найгарячіних точках фронту, куди заїзд та виїзд може вартувати життя, бо знаходиться під вогневим контролем ворога.
Не дивлячись на всі мої потуги допомоги, я точно не можу поставити себе в один ряд з такими гігантами українського волонтерства, як Тата Кеплер, Тарас Чмут, Алла Мартинюк та інших. Але повертаючись назад в перші дні війни, в голові виринають флешбеки і мого волонтерського досвіду, яким сьогодні поділюся з вами.
Так сталося, що війну я зустріла у Львові. Після довгих розмов з батьками, друзями та рідними, поки світ перевертався з ніг на голову, танки йшли на Київ, а життя ставало тим, що вже ніколи не буде як раніше, було прийнято рішення їхати в безпечне місце. Найближчим кордоном від Львова був польський. План наступний - поїхати до Польщі, облаштуватися та перевезти всіх своїх.
В перші дні війни, я часто сварилася по телефону зі своїм татом, який на той момент був готовий при потребі сидіти в окупації. “Он, бабуся наша була в німецькій окупації і нічого” - не втомлювався повторювати він. Але я знала, що російська окупація має інше обличчя, яке пізніше і побачив світ після Бучі, Бородянки, Ізюму, Ягідного. Мама ж поторювала, що все буде добре, сама точно не знаючи, а чи буде навіть завтра.
Від потоку думок “А що як?”, від безперервного читання новин 24/7 в яких був страх, шок, смерть, відчай в перемішку із надією, сміливістю та неймовірними подвигами людей, я відчувала ніби зраджую самій собі. Війна - то добра така перевірка на справжність. Хороший час задати собі питання та розібратися в собі, своїх ідеалах, в своїй внутрішній силі чи її відсутності.
Щоб не зійти з розуму, я повинна була себе чимось зайняти. Саме так, в перших числах березня і почалася історія мого волонтерства. Спочатку це була власна ініціатива. Я скуповувала ліки та відправляла їх нужденним підрозділам в Україні. На той момент в мене були налагоджені контакти в польських аптеках, де мені без зайвих питань продавали серйозні рецептурні препарати, котрих вже не було в Україні. Але волонтерство медицинськими препаратами та приладами не прожило довго, цей процес достатньо швидко врегулювати. Як завжди знайшлися не добрі люди, котрі почали заробляти перепродаючи ліки придбані волонтерами. Тому продаж медикаментів серйозно обмежили лише для закупівлі благодійних фондів. В той момент я переключилася на амуніцію. Купувала все - від захисник окулярів, спальників, акустичних навушників, рацій, взуття. Склала власний список воєнторгів в Польші, знала місцеві ціни. З часом, коли запаси потрібних речей почали вичерпуватися і в Польші (українські волонтери розбирали все моментально), я перейшла на німецький ринок. Передавала передачі звичайними рейсовими автобусами, водії навіть не хотіли брати коштів, коли чули, що передачі для військових. Від цих справ мені ставало легше, я відчувала себе потрібною, відчувала єдність.
Паралельно з цим, перших три місяці я була волонетром у місцевому волонтерському центрі. Потік людей був просто шаленим. Я бачила людей з усіх регіонів України, бачила тих, хто втікав в халатах та домашніх капцях з дітьми на руках. Пам’ятаю ми дуже боялися, коли чули назви таких міст, як Маріуполь (на той момент всі розуміли, що місто фактично стерте з лиця землі). Було страшно дивитися людям в очі, котрі пережили пекло, було страшно від розуміння власної безпорадності.
Десь в середині березня, коли розмови про напад зі сторони Білорусі досягли піку, фактично всі мої друзі з дітьми виїхали до Польщі. Батьки відмовилися. Тривалий час зі мною жила моя похресниця, батько якої (мій двобрідний брат) стояв в обороні Києва. Поступово почало приходити усвідомлення, що ця війна це гра в довгу і нічого не закінчиться за місяць. Потрібно було шукати роботу та думати як жити далі, щоб продовжувати допомагати армії. Крім масштабних благодійних фондів, таких як “Повернись живим”, популярності почали набирати поодинокі збори звичайних людей, родичі або друзі чиїх були у війську. Люди довіряли один одному, біда обєднала всіх. Знайомий, знайомого автоматично означав твій власний знайомий. Так я почала донатити на закупівлі кейсаваків, ремонти автомобілів для евакуації, на закупівлі дронів та інші речі. Спочатку донатила великими для себе сумами. Одного разу, так як придбала підпис Головнокомандуючого Збройних Сил України, зробивши донат на суму близько 1000 $. Пізніше, зрозумівши, що з такими донатами я довго не протягну, почала обмежувати себе певною сумою в місяць, розбиваючи її на частини та закриваючи різні потреби. Така тактика менш виснажлива і добре підходить на забіг в довгих дистанціях. До прикладу, нещодавно ми організовували збір на дрон для підрозділу мого дадька, який вдалося закрити за півтора тижні. Дрони - це очі наших військових, завдяки дронам можна мінімізувати втрати живої сили, ось чому це справді важливо.
Певне всі волонтери добре знайомі з такими речами, як періоди емоційних спадів. Коли здаєтсья, що сили покидають, а до фінішу ще не відомо скільки. Саме тому дуже важливо дбати про власний емоційний стан, щоб не довести до емоційного вигорання, яке до слова кажучи і трапилося зімною, але про це, та як себе вберегти, я розповім в окремій статті.
Elena chan
この記事が気に入ったらチップで応援してみませんか？